Переселення українців з їхніх етнічних земель мало за підписаними угодами проводитися на добровільних засадах, однак в більшості випадків воно відбувалось під адміністративним тиском органів влади примусово і з застосуванням сили, що викликало закономірну рішучу протидію національно-патріотичних сил – Української Повстанської Армії та націоналістичного підпілля Організації Українських Націоналістів на території Закерзоння.
Перша світова війна перетворила землі Закерзоння на полігон активних бойових дій. Крах двох імперій (Російської та Австро-Угорської), невдача національно-визвольних змагань українського народу 1917-1920 рр. привели до того, що споконвічні українські території Лемківщина, Підляшшя і Холмщина відійшли до Польщі. У 1939-1944 р. входили до складу Генеральної Губернії, були визволені радянськими військами. За умовами радянсько-польського договору від 16 серпня 1945 р. землі Закерзоння (загальною площею близько 19,5 тис. кв. км., на якій проживало 1,5 млн. українців) відійшли до Польщі. Ще 9 вересня 1944 р. між комуністичними урядами УРСР і Польщі було підписано угоду про взаємний обмін населенням у прикордонних районах. У період із жовтня 1944 р. по серпень 1946 р., за даними польських джерел, було переселено 482 тис. осіб.